1 ГРУДНЯ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ БОРОТЬБИ ЗІ СНІДом
Всесвітній день боротьби зі СНІДом








14 ЛИСТОПАДА - 105 РОКІВ ВІД ДНЯ СТВОРЕННЯ ДИРЕКТОРІЇ УНР
Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.
Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.
14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. У якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.
Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію у складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою – для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети і передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНР.
Перемога антигетьманського повстання. 15-Лйстолада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію.
16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили – Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918 р. війська Директорії після дводенного загального штурму заволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади й під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.
Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918 р. урочисто в’їхала Директорія. 26 грудня в Декларації – програмному документі нової влади – було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським – Раду Народних Міністрів.
В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:
– вища державна влада передавалася Директорії УНР;
– законодавча – Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів – поміщиків і капіталістів);
– виконавча – уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях – трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції’.
Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.
Директорія була утворена лівими українськими партіями. Основні причини її утворення:
1) Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)
2) Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).
3) Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.
4) Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).
5) Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.
6) Євген Петрушевич — як президент УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.



10 листопада 1483 р. народився Мартін Лютер – християнський богослов, ініціатор Реформації, перекладач Біблії на німецьку мову.
Закінчивши у 1505 р. Ерфуртський університет зі ступенем магістра, Лютер вступив до августинського монастиря в Ерфурті.

У 1508 р. він почав читати лекції в Віттенберзькому університеті (з 1512 р. – доктор богослов’я).

На час підйому критики католицької Церкви, Лютер виступив з «95 тезами» 31 жовтня 1517 р. у місті Віттенберг. Ці тези містили основні положення його нового релігійного вчення (розвинені їм потім в інших творах), що заперечувало основні догми й весь лад католицької Церкви.
Відкинувши католицьку догму про те, що церква і духовенство є необхідними посередниками між людиною і богом, Лютер оголосив віру християнина єдиним шляхом порятунку душі, яке дарується йому безпосередньо богом (теза про виправдання однією вірою).
Лютер стверджував, що мирське життя і весь мирський порядок, що забезпечує людині можливість віддаватися вірі, займають крім цього й важливе місце в християнській релігії.

Він відкинув авторитет папських декретів, вимагаючи відновлення авторитету Священного писання.
Роль духовенства богослов обмежував повчанням християн в дусі покори, усвідомлення людиною його повної залежності від милості божої в справі порятунку його душі. «Тези» Лютера були сприйняті опозиційними верствами населення як сигнал до виступу проти католицької Церкви, при чому Реформаційний рух вийшов за ті межі, які ставив йому Мартін.
Спираючись на громадський рух в Імперії, Лютер відмовився з’явитися на церковний суд в Рим, а на Лейпцігському диспуті з католицькими богословами в 1519 р. відкрито заявив, що багато в чому вважає правильними положення, висунуті чеським реформатором Яном Гусом.
У 1520 р. Лютер публічно спалив у дворі Віттенбергського університету папську буллу про відлучення його від церкви. У тому ж році в зверненні «До християнського дворянства германської нації» він оголосив, що боротьба з папським засиллям є справою всієї германської нації.

Але в 1520-1521 рр., на політичну арену виступив Томас Мюнцер, який показав нове, народне розуміння Реформації. Лютер в цей час відходить від радикальної позиції, уточнивши, що християнську свободу слід розуміти лише в сенсі духовної свободи, з якої тілесна несвобода цілком сумісна. Від переслідування по Вормському едикті 1521 р. Лютер шукав захисту у князів, сховавшись в замку Вартбург курфюрста Фрідріха Саксонського.

З цього часу починаються різкі виступи Лютера проти радикально-бюргерських напрямів Реформації (Андреас Карлштадт) і особливо проти масових народних виступів. Лютер вказував, що світська влада зобов’язана охороняти існуючий громадський порядок силою меча. На час Селянської війни 1524-1526 рр. він вимагав кривавої розправи з повсталими селянами і відновлення кріпацтва:
«Хто загине у війні із селянами, той Мученик Христа!»;
«Хай хто хоче, розганяє, дусить та коле селян, приховано й у всіх на очах, як вбивають божевільних собак!»;
«Гріх тій владі, що не робить так, бо вона добровільно віддається дияволу, а ще, крім того, вимушує багатьох смиренних людей брати участь в їх проклятій справі. Тому, володарі, рятуйтесь тут і там – хай коле, б’є й душить їх всякий хто може й хоче; а як помреш в такому ділі – похвала тобі, бо ти не зустрів би більш блаженної смерті»;
«Хто відчуває жаль до тих людей, яких сам Бог хоче згубити, сам стає бунтівником. Коли вони загинуть, селяни навчаться дякувати Богу, а князі взнають, що народом легко управляти через насилля».

Велике значення також мав виконаний Лютером переклад на німецьку мову Біблії (1522-1542), в якому йому вдалося затвердити норми загальнонімецької національної мови.