1 ЧЕРВНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ
Міжнародний день захисту дітей

СКЛАДИ ПАЗЛ І ДОЛУЧАЙСЯ ДО СВЯТА

З ЮВІЛЕЄМ, РІДНИЙ КОЛЕДЖ!!!
30 травня 1944 р. Народний комісаріат будівництва, на основі розпорядження Ради Народних Комісарів СРСР за № 11506-р від 27.05.1944 р., видав наказ № 299, яким наказав відкрити у м. Миколаїв будівельний технікум і встановити склад приймання учнів на 1 курс у розмірі 250 осіб. Технікум був підпорядкований Головному управлінню навчальних закладів Народного комісаріату будівництва СРСР.
Навесні 1944 р. у час його створення, технікум був розташований на вулиці Рози Люксембург (нині — Нікольська), 58, у невеличкому двоповерховому будинку. Набір абітурієнтів був здійснений у три навчальні групи студентів на підготовчі курси. Учні в першій половині дня навчалися, а в другій працювали — ремонтували приміщення технікуму. Навчальний рік почали з жовтня 1944 р. у складі семи груп на базі 7-8 класів, двох груп на базі 9 класів і однієї на базі середньої освіти.
Навесні 1947 року технікум переселився у відбудований військовополоненими навчальний корпус (вул.1-ша Слобідська, 2), в якому знаходиться і сьогодні (2020). Активну участь у відбудовчих роботах брали викладачі та студенти, що проходили тут виробничу практику. На першому та другому поверхах були обладнані навчальні кабінети, лабораторії, а на третьому — гуртожиток для учнів.
В подальші десятиліття технікум активно розвивався, розширюючи перелік дисциплін, що викладалися студентам, та удосконалюючи матеріально-технічну базу.
Миколаївський будівельний технікум реорганізовано в коледж на підставі спільного наказу Міністерства вищої освіти та Міністерства будівництва УРСР № 247/324 від 27 грудня 1990 року «Про перетворення Миколаївського будівельного технікуму в Миколаївський будівельний коледж».
Реорганізації технікуму в коледж, передувала спільна робота з Одеським та Дніпропетровським інженерно-будівельними інститутами (на цей час Одеська та Придніпровська державні академії будівництва та архітектури) на виконання наказу Державного комітету СРСР з народної освіти № 879.
З травня 2006 р. коледж став структурним підрозділом Київського національного університету будівництва й архітектури (КНУБА).
На сьогодні Миколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва й архітектури — добре знаний навчальний заклад як в Україні, так і далеко за її межами. Для забезпечення студентів з інших міст житлом на період їхнього навчання, коледж має гуртожиток. У коледжі є: спортивні зали, спортивні майданчики, буфети, їдальня, медпункт, актова зала та спеціалізована бібліотека з читальною залою та книгосховищем.
Навчальна практика проводиться в майстернях під керівництвом майстрів виробничого навчання. Усі студенти мають окремі робочі місця, забезпечені справним робочим обладнанням та інструментом, а також контрольно-вимірювальними інструментами, приладами та пристосуваннями.
За роки свого існування коледж має повне право пишатися своїми досягненнями. Багато випускників стали відомими науковцями, професіоналами своєї справи, провідними спеціалістами заводів, будівельних корпорацій. Частина випускників працюють викладачами вищих і середніх спеціальних закладів освіти. Наразі заклад освіти випустив близько 40 тисяч випускників.
З моменту заснування основа всіх досягнень колективу розум, працелюбність, креативність, дар працювати з людьми. Наполегливість колективу продовжує історію нашого навчального закладу. Саме людські якості викладацького колективу на чолі з адміністрацією протягом 79 років з моменту заснування навчального закладу вивели його на провідні позиції серед будівельних навчальних закладів України. ВСП Миколаївський будівельний фаховий коледж КНУБА торує свій шлях, не зупиняється на досягнутому, збираючи в процесі розвитку в тандем людей з організаторськими здібностями, творчим підходом до будь-якої справи, вмотивованих і доброзичливих, винятково працездатних і високо професійних, наполегливих і принципових, людей, які вміють масштабно і нестандартно мислити, людяних і щиросердних.
Для усіх нас зараз не простий час. Російсько — українська війна стала випробуванням для адміністрації, викладачів, співробітників, студентів коледжу.
Неодноразово наш коледж зазнавав значних ушкоджень внаслідок обстрілу міста. Були вщент розбиті всі вікна, двері та дуже понівечено майно коледжу та гуртожитку. Багато небайдужих, які відгукнулися на наше прохання допомоги в ліквідації наслідків ракетного удару. Серед них були: колишні випускники, студенти та їх батьки, працівники коледжу... За це їм велика подяка.
Коледж пишається своїми Героями, колишніми випускниками, які боронили нашу країну і навічно залишилися молодими. Справжні патріоти України!!!
Що залишає після себе війна?

ВІТАЄМО З ПЕРЕМОГОЮ!!!
ІГОР СІКОРСЬКИЙ – ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ.
КИЇВСЬКИЙ ПЕРІОД
25 травня (6 червня за новим стилем) 1889 року в Києві у будинку № 15б, що на вулиці Великій Підвальній (нині Ярославів Вал), у сім’ї професора Івана Олексійовича Сікорського народився хлопчик, який у майбутньому стане корифеєм авіації. Ігор Сікорський ще змалку почав проявляти жвавий інтерес до механіки, майструючи власні іграшки. Батьки всіляко підтримували сина в його перших експериментах, навіть виділили окрему кімнату під майстерню. Одного разу 11-річному хлопчикові, який марив небом, польотами і зачитувався новим романом Жуля Верна «Робур-завойовник», наснилося, начебто він знаходиться у повітрі на борту літального апарата. Хлопець ішов коридором. З обох боків були двері, оздоблені «під горіх». Хоча підлога й була вкрита килимовою доріжкою, виразно відчувалася вібрація. Сферичні лампи розливали приємне блакитне світло. Але щойно Ігор дійшов до кінця коридору й відчинив двері у розкішний салон, він прокинувся. Сон був настільки явним, що запам’ятався на все життя. І виявився віщим. Через 30 років усе це Ігор Сікорський побачить на борту власноруч спроектованого літака-амфібії S38.
25 травня (6 червня за новим стилем) 1889 року в Києві у будинку № 15б, що на вулиці Великій Підвальній (нині Ярославів Вал), у сім’ї професора Івана Олексійовича Сікорського народився хлопчик, який у майбутньому стане корифеєм авіації. Ігор Сікорський ще змалку почав проявляти жвавий інтерес до механіки, майструючи власні іграшки. Батьки всіляко підтримували сина в його перших експериментах, навіть виділили окрему кімнату під майстерню. Одного разу 11-річному хлопчикові, який марив небом, польотами і зачитувався новим романом Жуля Верна «Робур-завойовник», наснилося, начебто він знаходиться у повітрі на борту літального апарата. Хлопець ішов коридором. З обох боків були двері, оздоблені «під горіх». Хоча підлога й була вкрита килимовою доріжкою, виразно відчувалася вібрація. Сферичні лампи розливали приємне блакитне світло. Але щойно Ігор дійшов до кінця коридору й відчинив двері у розкішний салон, він прокинувся. Сон був настільки явним, що запам’ятався на все життя. І виявився віщим. Через 30 років усе це Ігор Сікорський побачить на борту власноруч спроектованого літака-амфібії S38. Після закінчення школи 1906 року юнак розпочав пошук навчального закладу, де можна було б наблизитися до своїх мрій – стати інженером-авіатором. У той час Париж був визнаним центром авіації, яка щойно почала зароджуватися. Тоді увесь світ говорив про винахід братів Райт. Їм уперше вдалося здійснити політ апарата, важчого за повітря. Батьки відправили Ігоря навчатися у Францію, де він вступив до технічної школи Дювиньйо де Лано. Однак рівень навчання в школі не задовольнив І. Сікорського.
За шість місяців він повернувся додому, де восени 1907 року вступив до Київського політехнічного інституту на механічне відділення. Зрозумівши, що без неба та авіації для нього немає життя, І. Сікорський припинив навчання в інституті й отримавши благословення та фінансову підтримку родини, знову вирушив до Парижа, щоб перейняти досвід створення, обслуговування та експлуатації літаків і польотів на них.
Після тримісячного перебування у Франції 20-річний Ігор Сікорський повернувся до Києва і розпочав роботу над створенням першого гелікоптера у Російській імперії. Але відсутність необхідних знань і відповідних комплектуючих, зокрема двигуна достатньої потужності, не дали можливості юному конструктору закінчити цей проект. Ця невдача не зупинила Ігоря Сікорського, і він направив свої зусилля на літакобудування.
Невдовзі світ побачив перший літак – маленький біплан БІС-1 (Билінкін і Сікорський). Потім були БІС-2, серія великих і малих аеросаней, аероплани, важкі та легкі біплани і безліч необхідних теоретичних, дослідницьких та конструкторських робіт. Наприкінці квітня 1911 року на Куренівському аеродромі м. Києва він власноруч розпочав випробування «Великого гоночного біплана» (С-5). Саме тоді вперше було виконано кілька польотів із пасажирами на борту. Цей біплан став епохальним не тільки в біографії Сікорського, а й в історії всієї вітчизняної авіації.
Серед київських авіаконструкторів того часу Сікорський побудував найбільшу кількість літальних апаратів, виконав найбільше польотів, у нього було найменше аварій, і він досяг найкращих результатів. 1912 року Російсько-Балтійський вагонний завод викупив право на будівництво та продаж біпланів Сікорського С-6а та запросив молодого авіатора обійняти посаду головного конструктора спеціального аеробудівельного відділення.
ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ ПЕРІОД
22-річний Ігор Сікорський прийняв пропозицію й поїхав до Петербурга. Крім виконання таких замовлень, як виробництво 37 французьких літаків «Ньюпор», тривала розробка нових машин власної конструкції. Ядро конструкторського колективу складали кияни. За два роки вони створили близько 20 експериментальних літаків, унікальних за інженерним рішенням.
Справжнім тріумфом став новий повітряний корабель Сікорського С-9. Фюзеляж і крила вражали своїми розмірами. Літак отримав назву «Гранд», тобто «Великий». 15 березня 1915 року авіаконструктор здійснив перший політ на «Гранді». Завдяки нашому талановитому співвітчизнику царська Росія вирвалася вперед із небаченим
повітряним кораблем, залишивши позаду на кілька років усі країни світу. «Великий» перейменували спочатку на «Російський витязь», а незабаром на «Ілля Муромець». З такою назвою перший у світі чотиримоторний літак навічно увійшов в історію, а його творець увійшов в історію як національний герой Росії.
І.І. Сікорський отримав безліч нагород як від царя Миколи ІІ і Державної Думи Російської імперії, так і від різних громадських організацій, і російських, і міжнародних авіаційних виставок. Завдяки одній з премій він придбав невелику дачу під Києвом, де любив відпочивати із сім’єю. Слава та визнання не запаморочили голову Ігорю Івановичу. Думки були далекі від мирської суєти: майбутнє авіації – ось що займало конструктора.
Як це буває у нашому житті, не всі ставилися до його здобутків однозначно. За свідченням К.М. Фінне (близького знайомого І. Сікорського) «… І.І. Сікорський надав своєму винаходу яскравого національного забарвлення, що, в свою чергу, спровокувало стримане ставлення інтелігенції до авіатора, щоб не сказати більше…». І таких,
як Сікорський, котрі намагалися відстоювати свою національну самобутність, так звана інтелігенція готова була ототожнювати з відсталістю, провінційністю, залежністю.
17 червня 1914 року члени Київського товариства повітроплавання, студенти, викладачі КПІ, журналісти зустрічали на Куренівському аеродромі свого славетного земляка, який завершив перший етап перельоту Петербург-Орша-Київ-Новосокольники-Петербург на багатомоторному літаку «Ілля Муромець».

З початком Першої світової війни І.І. Сікорський перетворився на військового авіаконструктора. Його «Ілля Муромець» став бомбардувальником, а на допомогу йому піднялися в небо нові літаки-розвідники, літаки-винищувачі. Ігор Іванович перебував всамому епіцентрі подій. Завдяки цьому він отримував важливу інформацію з перших рук: від пілотів і механіків, що дозволяло оперативно працювати над удосконаленням літаків. Під час війни авіація набула великого бойового значення. У Російській імперії на базі літаків «Ілля Муромець» створено «Ескадру повітряних кораблів», яка стала прообразом дальньої авіації.
АМЕРИКАНСЬКИЙ ПЕРІОД
Плани на подальше мирне життя зруйнувала Жовтнева революція 1917 року. І. Сікорський був переконаним монархістом і не сприймав ідеї комунізму, якими захоплювалася його юна дружина Ольга Сімкович (згодом вони розлучилися, а доньку Тетяну, яка народилася у квітні 1918 року, взяла на виховання сестра Ігоря Ольга). 28-річний Ігор Сікорський залишив батьківщину в березні 1918 року та виїхав спочатку до Великої Британії, потім до Франції, а невдовзі до США.
З надією на краще майбутнє (точніше з упевненістю) Ігор Сікорський прибув до Нью-Йорка. Доля вкотре випробовувала його. Життя емігранта, відсутність роботи за фахом, складні фінансові та побутові умови, смерть батька у 1919 році в Києві та інші негаразди не зламали його, а тільки загартували: доводилося заощаджувати на їжі та житлі, підробляти, даючи уроки математики у школі для російських емігрантів. Такий майже спартанський спосіб життя прикрасив тільки приїзд із Радянської Росії у лютому 1923 року сестер Ольги, Олени та доньки Тетяни. Та все ж таки Америка виправдала надії Ігоря Івановича: тут він зустрів особисте щастя і став визнаним лідером не лише американського, а й світового ринку літаків-амфібій та гвинтокрилих машин. Очевидно, що успіх справи Сікорського – це результат напруженої самовідданої праці авіаконструктора й згуртованого колективу, який йому вдалося зібрати в Америці.
Ігор Іванович створив 15 типів літаків і затвердився в світовому авіапросторі як «Містер Гелікоптер». З 1947 року й донині президенти США надають перевагу гвинтокрилам конструкції Сікорського. Гелікоптери фірми Сікорського ефективно використовуються в армії, береговій охороні, пошуково-рятувальних та санітарних роботах. За свідченням сина авіаконструктора – Сергія Сікорського гелікоптери батька врятували понад 1,5 мільйона життів.
Усі, хто знав Ігоря Івановича за життя, передусім звертали увагу на його людські якості. Він завжди був прекрасним люблячим батьком, чоловіком, братом, товаришем, з пошаною ставився до людей, не зважаючи на їх суспільний статус. За спогадами синів, Ігор Іванович був дивовижною людиною, винятковою у своїй шляхетності, вкрай чесним по відношенню до інших і до самого себе. Ігор Іванович Сікорський написав багато просвітницьких публіцистичних творів. І сьогодні його судження та оцінки набувають для нас особливого значення на тлі безупинних нарікань на труднощі, що пов’язані з кризою в Україні. На святкуванні 950-річчя Хрещення Київської
Русі в Америці у своїй промові І.І. Сікорський сказав, що «… зупинятися лише на оплакуванні втрат – згубно. Треба багато працювати, щоб з наявного болота вийти на широку дорогу та просуватися вперед…».
Так, саме працювати, дуже багато працювати – це заповіт українця ХХ століття Сікорського нам, українцям ХХІ століття. Ігор Іванович був глибоко віруючим православним християнином. Його духовна спадщина була викладена в роботі «Небо і Небеса». Власне переклад її українською і складає другу частину книги «Ігор Сікорський. Від Києва до Коннектикута, від неба до Небес». Варто зауважити, що «Небо і Небеса» – це роздуми Сікорського-християнина над питанням сенсу і цінностей існування сучасної людини й суспільства загалом. Цей твір складається з кількох окремих частин: «Послання молитви Господньої», «Невидима боротьба», «Еволюція душі» та «У пошуках Вищих Реальностей». Ці роздуми, які були написані не Сікорським-богословом, а Сікорським-релігійним мислителем, зберігають актуальність і сьогодні. Так, головний висновок його аналізу міститься у тезі: «… Всі наші досягнення видаються чимось незначним порівняно з вічними цінностями людини – Божого творіння – адже їй самою долею судилося взяти гору над брехнею, болем і смертю. Ніхто й ніколи не відніме в нас цього значення життя, і це – найголовніше».
У США діяльність авіаконструктора оцінили надзвичайно високо – там його вважають національним героєм, справедливо відводячи одне з найпочесніших місць в історії ХХ століття. І доказом цьому є понад 90 почесних нагород, які він отримав упродовж свого життя. На честь Ігоря Сікорського в Бріджпорті, що в штаті Коннектикут, названо аеропорт. Існує навіть Історичний архів імені Сікорського. А в 1988 році поштове відомство США випустило марку з портретом Сікорського та зображенням його вертольота VS-300 з надписом «Igor Sikorsky». У різних музеях світу є розділи, присвячені особисто І.І. Сікорському.
А що ж у нас, в Україні, на батьківщині уславленого авіатора?
15 травня 2005 року в Національному технічному університеті України «КПІ» встановлено пам’ятник, який належить руці заслуженого художника України, скульптора Миколи Олійника; відкрито стенд про діяльність Сікорського у Державному політехнічному музеї України; найкращі студенти факультету аерокосмічних систем КПІ щорічно отримують стипендію імені Ігоря Сікорського.
2011 року в Києві з ініціативи посольства США в Україні з’явилася вулиця Ігоря Сікорського – людини, яка символічно поєднала Україну й Америку, людини, яка завжди підкреслювала своє українське походження. Яскравим прикладом світової значимості винахідника стала пам’ятна монета із серії «Видатні особистості України», яку випустив Національний банк України напередодні 120-ї річниці від дня народження Сікорського. Проте історія увічнення здобутків видатного земляка на цьому не повинна завершитися.
Необхідно нарешті вирішити проблему щодо створення музею Ігоря Сікорського в родовому маєтку Сікорських по вулиці Ярославів Вал, 15б у Києві, повернути частину його матеріальної та духовної спадщини в Україну. Хоча питання будівлі по вулиці Ярославів Вал, 15б так і не було вирішено за часів мерів Києва О.О. Омельченка, Л.М. Черновецького, О.П. Попова. Чи вдасться це зробити меру В.В. Кличку?
Питання щодо увічнення імені Сікорського в назві українських аеропортів було піднято ще у 2006 році. Міжнародний аеропорт «Київ» (Жуляни) сьогодні носить ім’я Ігоря Сікорського.
Дитячі мрії про польоти уві сні й наяву «піонера київського неба» Ігоря Сікорського здійснилися. А чи можемо ми сподіватися сьогодні на успішність наших справ?

В Україні щорічно 23 травня відзначають День героїв. Це свято встановлено на честь українських вояків – борців за волю України передусім лицарів Київської Русі, козаків, повстанців, українських січових стрільців, вояків армії УНР, УПА та діячів ОУН.
День Героїв – це день тих, хто боровся і захищав Україну. До здобуття Україною незалежності свято відзначалося підпільно. Цьогоріч відзначаємо 80-ту річницю започаткування Свята Героїв.
Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше офіційно воно було запроваджене постановою II Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: "Обов’язуючі організаційні свята є: свято соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня".
Чому саме травень обрано для вшанування Героїв? Тому що в травні у визвольній боротьбі віддали своє життя такі кращі сини України XX століття: Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець.
За останні роки до списку героїв додалися учасники Революції гідності та українці, які здійснили подвиг під час російсько-української війни.
Відзначення Дня Героїв – свідчення твердої волі українського народу. Ми повинні пам’ятати наших героїв – борців за волю України.
День 23 травня повинен бути для нас днем іспиту совісті, днем, в якім кожний поставить собі питання, що зробив він за останній рік для здійснення заповіту тих, що в могилах лягли. Хай день 23 травня, день нашої зустрічі з Духами Героїв буде днем оновлення наших душ, хай день цей дасть нам силу і витривалість до дальшого змагу. Щоб в кожному дні року можна було про Героїв сказати, що вони "хоч полягли, живуть".
ТРЕБА ЗНАТИ
👇
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий...»
22 травня 1861 року був перепохований Тарас Григорович Шевченко на березі Дніпра близько м. Канів, і таким чином було виконано його заповіт. Молодь надавала цьому великого значення, оскільки це була перша зустріч поета з народом, і цей день перетворився на свято.
Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі й там на третій день був похований на Смоленському цвинтарі. Віддати останню шану Великому Кобзарю прийшли Достоєвський, Лєсков, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Некрасов, представники української, польської, грецької громад Санкт-Петербурга. Ще в день смерті Тараса Шевченка його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили виконати волю поета — поховати його в Україні, адже передсмертними словами 47-річного Шевченка були: «До Канева...».
13 березня відбулося поховання поета в Петербурзі на Смоленському кладовищі. «…Була похоронна жалоба, а потім на два місяці спочинок Тарасові Шевченкові. Тоді він, вільний од ударів скорбот, що лягають на тіло, вільний од ваги тіла, знову ожив у дивовижному тріумфальному травневому поході. За участі самого народу поет повернувся в Україну, щоб під приводом поховання домовини Шевченкової заснувати біля Канева першу національну святиню. Його труну повезли, понесли в Україну, як труну короля…» (Євген Сверстюк).
М. М. Лазаревський подав клопотання про перевезення праху Тараса Шевченка на Україну, і у квітні 1861 року було одержано цей дозвіл.
П’ятдесят вісім днів знаходився прах Т. Г. Шевченка в Петербурзі, а 8 травня 1861 року домовину з прахом Шевченка було викопано, перенесено через увесь Петербург до Московського вокзалу. Так починався останній шлях Кобзаря...
Був на цьому сумному шляху і Київ. З Тарасом прощалися студенти, поети, усі кияни... Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Т. Шевченка у Києві. Та Г. Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв завжди про Канів: «Тихе пристанище і спокій знайдеш коло Канева».
20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва понесли хвилі дніпровський прах Тараса до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня було відслужено в церкві панахиду, і прах Тараса Шевченка несли на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрігся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», — згадував Г. Честахівський. Туди ж перенесли дерев’яний хрест, який був встановлений на могилі. Чернеча гора ніколи не бачила такого людського потоку, що зібрався тут, щоб востаннє віддати свою шану Кобзареві.

Депортація кримських татар — геноцид, складовою частиною якого було насильницьке виселення кримськотатарського народу з його історичної батьківщини — з Криму, здійснене упродовж 18–21 травня 1944 року, а прибуття ешелонів закінчилося 4 червня 1944-го; один зі злочинів радянського тоталітарного режиму. Етнічну чистку здійснено відомством держбезпеки СРСР за наказом Йосипа Сталіна і постановою Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року
. Усього, згідно з офіційними даними, у віддалені регіони Радянського Союзу — від північного Передуралля до республік Середньої Азії — було депортовано 191 044 кримських татар, а за даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар, — 423 100
. Під час виселення і в перші роки після нього загинуло від 27 %, згідно з офіційними даними НКВС, до 46,2 % депортованих або від третини до приблизно половини народу
.
18 травня 1944 року — день початку депортації, коли жінок, дітей, інвалідів війни та людей похилого віку зігнали до товарних вагонів та, ущент заповнивши їх переселенцями, відправили за кілька тисяч кілометрів від рідної домівки, — є днем трауру в історії кримськотатарського народу і днем пам'яті в Україні. Сталін прагнув знищити всі сліди присутності кримських татар, заборонив етнонім кримські татари, і більше ніж 40 років у переписах населення СРСР (1959, 1970, 1979 років) згадки про кримських татар були заборонені
.
Офіційною «причиною» депортації стало огульне звинувачення всього кримськотатарського народу в нібито масовому співробітництві з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни
, тому дії сталінської влади щодо насильницького виселення кримських татар із Криму були цілком злочинними, адже жоден народ, за всіма міжнародно-правовими нормами, не може і не повинен бути відповідальним та підлягати покаранню за дії, скоєні окремими його представниками
.
Після депортації почалося перейменування кримськотатарських назв сіл, районів, міст: всього перейменовано близько 1300 населених пунктів Криму (приблизно 90 % від усіх топонімів). 1945 року скасовано національно-територіальну автономію кримських татар — Кримську АРСР, а на її місці утворено Кримську область
, куди почалося масове організоване переселення слов'янського населення
.
Новий радянський керівник Микита Хрущов узяв курс на десталінізацію. Однак вона не торкнулася кримських татар, оскільки директива, яка забороняла їхнє повернення, скасована не була. Кримські татари, на відміну від інших депортованих народів, були вимушені залишатися в Центральній Азії упродовж кількох десятиліть. Почався потужний національний рух кримських татар за повернення до Криму, підтриманий радянськими дисидентами і за кордоном, саме тому 1989 року Верховна Рада СРСР засудила депортацію і визнала її незаконною та злочинною; 14 листопада того ж року регіональний парламент Криму прийняв аналогічне рішення
.
З 1989 року почалось масове повернення кримських татар до батьківщини, при цьому радянська влада ніяк не допомагала їхньому поверненню, не давала компенсацій за землі, які вони втратили. Російська Федерація як держава — правонаступник СРСР також не відшкодувала депортованим збиткам за втрачене майно і не провела судових процесів над особами, відповідальними за насильницьке переселення або причетними до нього.
Закон РРФСР від 26 квітня 1991 року «Про реабілітацію репресованих народів» визнав депортації народів у СРСР актом геноциду. Стаття 4 цього закону проголосила, що агітація, яка перешкоджає реабілітації репресованих народів, що зазнали наклепницьких нападок, не допускається, а осіб, які вчиняють такі дії, мають притягувати до відповідальності. 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. 9 травня 2019 року Латвія, 6 червня 2019 року Литва і 10 червня 2019 року Канада визнали депортацію кримських татар геноцидом
.